ЗАБЛУКАЛИЙ ТРАМВАЙ
Я по вулиці йшов незнайомій
І раптом почув воронячий грай,
І дзвони лютні, й далекі громи, —
Просто на мене летів трамвай.
Як скочив я на його підніжку, —
В цьому була якась чортівня;
В повітрі він залишав доріжку
Вогнисту навіть при світлі дня.
Мчав він у бурі темній, крилатій,
Він заблукав у безодні століть…
Зупиніть же, вагоновожатий,
Негайно вагон ви свій зупиніть.
Пізно. Випрямившись від крену,
В пальмових ми пролетіли гаях,
Через Неву, через Ніл і Сену
Прогуркотіли по трьох мостах.
І, промайнувши в віконній рамі,
Упертим поглядом нас пропік
Старий жебрак, — напевно, той самий,
Що вмер у Бейруті тому вже рік.
Де я? Так важко і так тривожно
Серце у відповідь стукотить:
“Бачиш вокзал, на якому можна
В Індію Духу квитка купить?”
Вивіска… літери, кров’ю налляті,
Сповіщають: “Городина”, — знаю, тут
Замість капусти й замість салату
Мертві голови продають.
В червоній сорочці, з лицем, наче вим’я,
Голову зрізав кат і мені,
Вона із товаришками своїми
В скрині слизькій лежала на дні.
А в тім провулку паркан дощатий,
Дім в троє вікон, сірий газон…
Зупиніть же, вагоновожатий,
Зупиніть негайно вагон.
Машенько, тут ти жила й співала,
Шила обом нам весільний стрій,
Як може буть, що тебе не стало,
Де ж твоє тіло і голос твій?
Як ти стогнала в своїй світлиці,
Як я в перуці із буклями йшов,
Щоби представитись Імператриці
І не зустрівся з тобою знов.
Тепер збагнув я: наша свобода —
Світло ізвідти. Лишень силует
Воно малює з людини при вході
В зоологічний цей сад планет.
І знову вітер знайомий і грізний,
З-за мосту тінь налітає баска:
Вершника длань в рукавиці залізній
І два копита його румака.
Міцною твердинею православ’я
Ісакія врізано в вишині,
Там відслужу молебень во здравіє
Машеньки і відхідну по мені.
Й серце навік похмуре і кволе,
І важко дихати, й важко жить…
Машенько, я не думав ніколи,
Що можна так сумувати й любить.
***
© Максим Стріха. Всі права застережені.