Микола Ґумільов (в перекладі Максима Стріхи)

ТІЙ, ЩО РОЗСИПАЄ ЗІРКИ

Не весь час чужа і горда ти,
Й мене ти не хочеш не завжди.

Тихо й ніжно, наче уві сні,
Інколи з’являєшся мені.

Пасма на чолі твоїм лежать.
Їх мені не вільно цілувать.

І горить очей великих зір
Магією місяця і зір.

Ніжний друже, лютий враже мій,
Кожен крок у тебе всеблагий,

Наче йдеш ти серцем навпрошки,
Зорі розсипаючи й квітки.

В тебе це не знаю звідкіля,
Тільки чом ти світиш так здаля,

І тому, хто був з тобою мить,
На землі вже нікого любить?

***

© Максим Стріха. Всі права застережені.