СОН
Вітьок — товариш мій епохи мезозою,
А я, здається, ігуанодонт.
Гондвана спить. І ми понад рікою
Женемо з мухоморів самогон.
Під боком мох — найкращий з килимів.
Ми ящери. В нас розуму немає.
А в черепах роздолля від вітрів.
І поки що ніхто не вимирає.
Мій Вітя — бронтозавр всміхається мені.
Він трохи п’яний, він жує рослину.
Сержанти не турбують нас дурні
І хвостопад, що влізе крізь шпарину.
Ліпілін десь тиняється в імлі.
Напевне, знову дрочить динозавра.
Як остобридли щастя ковалі,
Що в мою душу увіпруться завтра.
***
© Сергій Гольдін. Всі права застережені.