ДО ПОЕТКИ
Здається, Катрусю, тебе розумію.
Хто має менше, хто — більше сили.
В серце печалями лізуть змії.
До радості в світі нас не запросили.
Ми, наче приблуди, чи драні вітрила,
Що марне у морі шукають сушу.
Дай Бог, щоб змінилось і смуток змінила
На спокій, сонцем сповняючи душу.
Як хороше завжди веселим бути,
В згорьованім часі не знати горя,
Кохатись в ружах, зів’ялу ж руту
Най оживляють небесні зорі.
Та я вже звикаю, поволі звикаю
Сприймати пекельну буденність віку,
І посміхаюсь своєму одчаю,
Що захлинається власним криком.
***
© Сергій Гольдін. Всі права застережені.