* * *
Ох, нене, нене, як же тяжко жити.
Моя недоленька мене здолає.
Вона в журбі, що мов змія чигає,
Щоб слизьким колом душу оповити.
Вона у мороці, що наповза дурманом
Облудних слів, чорнотної підлоти.
Вона повія з перевитим станом,
Що своє тіло продає за злото.
Немає віри, та без віри в світі
На всіх стежинах вироста щариця.
А хочеться, так хочеться блакиті
І теплої, мов сонце, паляниці.
Мій розум зрадив, а душа — крижина;
І розум не надасть їй допомоги.
Лише в душі рятується людина,
А там панують розпач і тривога.
Ох, нене, нене, де серпневі зорі?
Чому такі тяжкі у небі хмари?
І тільки сльози чисті та прозорі,
Та мрії — перелякані примари.
***
© Сергій Гольдін. Всі права застережені.