* * *
І з ким би розділить обістя дива?
Коли один — воно, немов пустеля.
Лиш де-не-де розкидано оселі
Листів, посмішок, поглядів щасливих.
Тоді все непотрібно, як політ
Заплилої жирком свійської гуски.
Терпіння, наче оболонка, луска
Каштанова, коли достигне плід.
А з горла хоче вирватися крик,
Злетіти в небо, впасти та розбитись.
Чи є трунок, щоб до нестями впитись.
Чи віра є, щоб бачить Божий лик?
***
© Сергій Гольдін. Всі права застережені.