ОСІННІЙ ЕКЗОТАРІУМ
I
Час віщує кожному своє:
Днину смерті і лиху годину.
Світ мене штовхає в павутину.
Білу сітку доля нам снує.
А павук… Він теж заручник долі.
Він обличчя жертви вже забув.
В павутину неба птах пірнув,
Мабуть, вже втомився —
від неволі.
II
Розкотились роси по землі.
Знову тіні — злякані та злі.
Яблука розвішані на вітах —
То спокуса бабиного літа.
Думку замуровано у рими.
Всю мене заполонили зими.
У Едемі власного зневір’я
Я годую яблуками Змія.
III
Я зайшла у спогади сумні.
Я ввійшла у твій тропічний світ.
Синій вечір кришиться, мов лід,
І про ніч нашіптує мені.
Відгомін пожовклого тепла
У очах зелених ігуан.
Ти і я.
Ми — зоровий обман.
Ми — відлуння тріснутого скла.
***
© Олена Гаран. Всі права застережені.