* * *
Дозволь, я поведу тебе під руку
У біле поле, в тихий снігопад;
Дозволь, я прожену від тебе муку,
І хай не повертається назад.
Пухка зима повільно й урочисто
Сховає слід, неначе жар зола,
І біла ковдра, неймовірно чиста,
Укриє наші змучені тіла.
Ми довго йшли холодною сльотою,
Нога в пітьмі ламала перший лід.
Ти грішною була й була святою,
Вела вперед і пленталась услід.
Минали дні, гарячі і холодні,
Лили дощі осінньої пори;
Щодень углиб росла життя безодня,
Щодень зростала пам’ять догори.
Навіщо світ такий прямолінійний? —
Зворотний шлях не діждеться мене.
Щоразу рай — далекий і біблійний,
Щоразу пекло — поруч і земне!
Хоча вини моєї в тім немає,
А може й є. Залишимо сльоту!
Ні, я не пропоную тобі раю.
Я тільки пропоную чистоту!
Вже он і час, втомившись ідучи, став.
Чи циферблат негода замела.
Пухка зима повільно й урочисто
Змете наш слід, і сніг немов зола…
1994 р.
© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.