* * *
День минає — неквапна подія.
Я тебе проводжаю додому.
У очах твоїх трішечки втоми,
У моїх очах трішки надії.
От і все, ми удвох на порозі,
Ти цілуєш мене на прощання.
Твоя усмішка — ревне знущання,
Та я мовити слово не в змозі.
Небо краплями землю лоскоче,
Зачиняються двері поволі.
Озирнись, я ж у тебе в неволі!
Але ти озирнутись не хочеш…
Розмовляють між собою сади,
Розмиваються водою сліди.
Дощ. Та я вже звик до води.
Я стою, — а раптом скажеш :
Зайди!
1993 р.
© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.