Олексій ГАНЗЕНКО

КРАЙ

На вічному, як правда, небозводі
Стопудий Віз упав на вутлу вісь,
І солі міх урвався десь на споді,
Й Чумацький шлях від того сотворивсь.

А гей під ним, по Іскриному шляху,
Все чумаки ведуть свої валки;
Наливку п’ють і дулі в’яжуть ляху.
Підкови крешуть — іскри, як вовки!

Обабіч степ. На узгірку могила,
За нею яр, не віда він ріллі.
А ген, де уривається ковила,
Вже річечка, хатки, сільце. Гулі.

Милується в садочках вишнебілих,
Немов пливе, бо віття до рамен.
Тут став на землю твердо і уміло
Козак завзятий, Міщенко Семен.

Зробив млина, кошару і обору,
Аби стачало їсти на столі.
І потекло доріддя у комору,
І загули, загулькали Гулі.

А далі яром, степом та полями —
Вахутинці скотились у байрак.
Стояли тут либонь іще поляни —
Горнув до себе праліс неборак.

Глядів од лиха, що за свитку брало —
Яких лише напастей не було!
Та селянин долоню клав на рало
І вбереглось і встояло село.

І знову степ, лише берізок жменя,
Та он грозою вкраяна сосна.
Аж ось долина, плесо і Бутеня,
Тоді ще повновода і ясна.

Кінь зупинився і козак
Зіскочив на моріг:
Отут либонь отаборюсь,
Тут стане мій поріг.
Поставлю пасіку обіч,
І хату і хлівець,
У хаті вимурую піч,
Аби пекла хлібець.
А любо тут! —
Козак полин
Свитиною покрив,
Дістав трута і підпалив
І люльку закурив…

Лежав Гаврило і не знав
(Пахучилось зело)
що цеї днини заснував
козак нове село..

Село росло, родилось і рясніло,
Пило дощі, залите ними вщерть;
Село кохало, весняно, несміло,
Село гуляло, обіруч, усмерть.

Село ловило зорі у криниці,
Христа молило, щоб урід послав…
Во славу сина дав селу Браницький
Ім’я, а сина звали Владислав.

А купець Коржуйов Михаїл
Над Бутенею млин спорудив
І сошою село розкроїв.
От сільчани навиділись див!

По весні будівничих привіз,
Сам і камінь уклав во главу,
І вахутинський дзвін — благовіст
Перелився у церкву нову.

І росла Владиславка й голубилась,
І босоніж ступала в росу,
І в городі зрання вошколубилась,
І у лузі клепала косу.

Кириченки орали і сіяли,
Кривов’язи косили в рядок,
Байбарзи молотили і віяли,
Доглядали Ганзенки садок.

Краснощоки, Шманенки, Волошини…
Та хіба пригадаєш усіх,
Хто ходив по ріллі припорошеній,
Чий Бутеня відлунила сміх!

І жили і кохалися з милими,
Як же кликала віра свята,
До недруга виходили з вилами.
Коліївщина те пам’ята.

Знали війни, помори й пожарища,
Та родилися знов на землі,
З небуття, з попелища і згарища,
Вікноокі хатинки малі.

І білились вони і святилися,
І ікони чіплялись в куті.
Свічечки у віконцях світилися
Мов дукати які золоті.

Мов шуліки ширяють роки,
За Бутеню летять навскоси.
Не спинити нам часу ріки.
Не зупиниться, як не проси.

Двісті років і ще п’ятдесят
Владиславки нуртує життя.
Скільки буднів солоних і свят
Відшуміло,пішло в забуття!

А яких народила людей
Ця дорідна і щедра земля:
Академіків, повних ідей,
Сівачів у вузлах — мозолях.

Вчителів, лікарів, мудреців,
Що то силу беруть від землі.
Озирнімось на пагорби ці,
На хати у ранковій імлі:

Гнуться яблуні, наче облиті.
Пшениці — не підіймеш і сніп!
Чорноземи ж найкращі у світі —
Хоч бери, та намащуй на хліб!

А які врожаї на городах:
Картоплі — що чималий буряк!
А гарбуз, як уродить то вродить —
І не пнися, не зрушиш ніяк!

А дівчата які, владиславочки!
Не дошукуй метафор — облиш!
Повиходять під вечір на лавочки,
Не село вже кругом, а Париж!

Хай дощиться тобі і погодиться,
Владиславко, на довгі літа!
Не інакше, сама Богородиця
Над тобою, як голуб, літа…

2004 р.