СОН
Тупцювала понуро в стайні —
Надокучливо липнув гедзь,
І водночас була далеко,
В напівсні раювала десь.
Вже не перла важкого воза,
Не в’їдалася в бік шлея,
А гасала лошам грайливим,
Не запряжена ще, нічия…
Мов стріла за овид летіла,
Хоч канава тобі, хоч рів,
І огир молодий, шалений,
Чорним оком за нею вів.
І від того робилось млосно,
І кортіло чомусь іржать,
І гукнути його з собою,
Й разом витовкти сіножать…
Де він зараз? Либонь, як буйвол,
Дужий став і міцний — ого!
Їй здалося чомусь, що стріне
Прямо завтра вона його.
І вони зашаліють знову,
Полетять, мов з небес в піке,
І від того зробиться млосно…
Часто снилося їй таке.
І хропла і копитом била,
Додивлялася давній сон,
Сухоребра стара кобила.
А чекали на неї вранці
Не огир, а батіг і гарба.
Сни не справджувались ніколи,
Бо кобила була ряба.
Лютий 2005 р.
© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.