* * *
Я не скупа.
Я просто — впорожні.
Мені нема чим пригостити Вас.
Слабенький чай.
Чаїночки на дні —
мої безбарвно мовлені слова…
Це, може, гріх. Та я не хочу гри —
у звабу, у відмову, в міцність духу.
І — ні про що не хочу говорить.
Я лише можу мовчки Вас послухать…
Ви — снігопад!
Ви — повінь!
Ви — гроза!
Ви — як стріла, що аж дзвенить в польоті…
Ви так багато хочете сказать
самотній жінці, що сидить навпроти —
і мне серветку,
й знову — розпрямля,
і у вікно вдивляється тривожно —
немов в ілюмінатор корабля,
з якого вже зійти вона не може…
Сховавсь за обрій стомлений причал.
В туман вгорнулись рифи й круговерті.
…Ви — говоріть.
Я — доливаю чай,
здіймаючи чаїнки
на поверхню…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.