СТРАСТІ ПО ПРАВДІ
чотиривірш
1
Я, мов джина із пляшки, спрагло
(у надії очистить світ)
викликала не дощ, а —
Правду.
А накликала стільки бід!
В неї погляд — міцніший сталі:
він прохромлює
й золоте…
Вийшла — гола.
І — голим стало
все таємне,
втішне
й святе!..
2
У тумані шпилі — і палі.
Під ногами земля — і бруд…
О, який у неї безжальний,
руйнівний і безплідний труд! —
Кожну штору, маску і мушлю —
відхилити, зірвать, розкрить;
просвітити рентгеном душу
і — нічого їй не простить:
ні омани, ні віри, ні втіхи,
ні польоту в мрійливих снах…
Коли Вій піднімає повіки,
то брудною стає й весна!
3
Я, мов джина із пляшки, спрагло,
щоб наситить найбільшу з спокус,
викликала єдину — Правду…
А тепер я її боюсь!
В мене є ще брехня, що — тішить.
Є краса, яка — живить дух.
Так, є маска! — Я в ній, як в ніші,
дух натомлений
переведу…
Є ще сни — мов окрайці раю.
Є сніги — щоб сліди ховать.
Є майбутнє — якого не знаю.
(Та його і не треба знать…)
Вона все забере — в оплату
за покров її таїни!
Тільки ж… що вона може дати —
навзаєм,
окрім голизни?!..
4
Чим же рану тепер загою? —
Голий нерв, як струна, дрижить…
Раз пустила її на волю,
мушу вчитись із нею — жить!..
Щоб уста не забули сміху,
щоб не бачити в прірви
дна,
щоб творити красу і втіху
там, де лише правда одна, —
вже сама їй маскую гримом
гострий погляд,
лихий оскал…
А вона, така невмолима,
поривається
до дзеркал!..
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.