Наталка ФУРСА

БАЛАДА ПРО ЯБЛУКО

В теплі-добрі, в пухкій, пахучій стружці,
воно дивилося блаженні сни.
Господар мав терпіння й певну мужність —
бо ж не чіпав його аж до весни.

Та як скінчилась сушка й квашенина
і закортіло свіжого плода,
він вирішив дістати з комірчини
припас останній, котрий не продав.

Воно, звичайно, не таке, як з саду, —
той сад — ось-ось! — вже знову зацвіте.
Йому — дарма.
Господареві ж — радість:
раз збереглося, значить — золоте!
Нехай підм’якле, влежале, та — ціле!
А пахне так — що кружма голова:
торішнім літом, стружкою і цвіллю,
і сіном, що було колись — трава;
зимовим днем, який не вповз у нірку,
та опіки залишив льодяні
і — зморшками взялась невинна шкірка,
і — соки забродили в глибині!
Та й — захололи. Та й — переболіли.
Уклякли — у чеканні спраглих рук…

Так, мабуть, пахне переспіле тіло
у жінки, що втомилась од розлук,
але себе не віддала — ні в продаж,
ні в пристрасть, ні на волю
зла й добра…

І ось бере це яблуко — Господар.
І — нюхає. І — ніжно обтира…
Й, щоб розділити на усю родину,
бере ножа.
І на очах у всіх
занурюється ніж той — в серцевину,
як жданий і уже спокутий гріх!..

Та всі за мить від столу відступились —
з досадою і навіть трішки зле:
хоч берегли його і з ним носились,
всередині воно було гниле…
…
Сад нагло виставля квітучу вроду —
так змій дражливо виставляв жало…

А що тоді подумав той господар,
не чула я:
мене там не було…

***