* * *
Таким дощам земля уже не рада…
Надмірностями тішиться біда!
Тобі уже не досить напівправди.
Й — не віриш ти, що сповіді вода
для нас потопом стане,
із якого
ми вже не вийдем на надійну твердь…
А дощ іде.
І кожне моє слово
стікає, мов струмочок додатковий,
в потік безмірний
зболених відверть…
Так хочеш ти.
Твоя пекельна спрага
по слову мою душу вперто ссе…
Але скажи: навіщо тобі правда? —
Вона погубить під собою все!
Не змиє, не очистить, не напоїть,
в мутнім потоці не покаже дна…
Під цим дощем ми стоїмо обоє —
і рятівний ковчег нас обмина…
І в день останній зливи, сороковий,
коли вода затопить світ ущерть,
у нім не буде місця — для любові,
бо в нас не стане сили — для прощень…
Щільнішає дощів слизька завіса,
й за нею — не роздивишся лиця…
Ти кажеш: “Зупинись!"…
Мій милий, пізно!
Я буду говорити — до кінця…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.