* * *
Тобі на відкуп віддавала
все, що надбала й чим жила…
Натомість — тінь лиш вберегла
двох крил.
А наростила — жало…
Тепер за щедрість — як розплата —
два правила (як два хрести):
не рятувать,
а — рятуватись;
не віддавать,
а — берегти…
Нащо мені ця прісна ноша,
яка не зводить до небес?
Нащо мені така сторожа,
коли я спекалась тебе?
Нащо мені така наука,
як душу спалює жага?
…Вони й тому ламають руки,
хто мені щастя простяга!
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.