* * *
Ти — мудрий. Ти не прагнеш катаклізмів.
Тебе лякає мій раптовий шал.
Але, повір, мене спиняти пізно —
раз викричатись проситься душа.
Не затуляй їй рота мертвим кляпом!
Якщо не хочеш слухать — відійди.
Ти ж — мудрий! Пережди мій хміль і запал.
Ти ж знаєш: він кінчається завжди.
Пожежі — згаснуть, і ущухнуть — зливи.
Крізь мул (чи попіл) виткнеться трава…
Ти ж мудрий…
Та не знаю, чи — щасливий.
Бо — справжнє щастя довго не бува.
А мудрість, кажуть, — річ непроминуща.
А мудрий, кажуть, скрізь, завжди — один.
Він обминає райські звабні кущі,
бо знає: там — оманливі плоди…
Нехай мені — і пристрасть, і покута!
Вони урівноважаться в житті…
Ти ж мудрий. Та — навіщо сіяв смуту,
раз урожай збирати не хотів?!
Мовчиш? Мовчи!
Але — не застуй неба
тим, в кого ще не вистигла душа.
…Така пісна й холодна мудрість в тебе,
що не кортить вже навіть
спокушать.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.