* * *
Ну чому Ви злякались?
Ну чому Ви сахнулись?
Від кого?
Я ж, уся, на долоні,
як жменя обірваних вишень,
була…
Ви мене розтрусили —
втоптали їх всі
у дорогу
копитами коня…
І — дорога услід
загула…
Сік всмоктала земля —
і почорніла, змокріла,
як з плачу…
Вітер витер вологу —
й поніс у чужинські міста.
А потому цілунком —
розпутним, сухим і гарячим —
пропікав її промінь,
аж репались бідній
уста!..
Потім змили дощі —
і наругу, і муку, і пам’ять.
І пробили
осердя міцні
оболонку крихку…
На зворотнім шляху
не стогнатиму під копитами —
заблукає Ваш кінь
в молодім і густім
вишняку.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.