* * *
О, хай би все збулось
відразу -
і більше спрага не пекла!
Колючку гострого екстазу,
розчарування чи образи
змогла б я висмикнуть…
Й — дотла
з люстерка пам’яті відтерти
ожини слід і дотик рук,
і погляд — світлий і відвертий,
але такий немилосердний,
що вже і слів
не доберу…
О, хай би!..
І тоді вже можна
не озиратися туди,
де є вершина переможена —
на інші схожа чи не схожа,
та вже захована у дим.
І — жити далі, як раніше:
топтать дороги і грішить,
ростить дитя, писати вірші,
й — заповнювати темні ніші
зірками,
стятими з вершин…
О, хай би все збулось:
відрада,
сліпучий спалах
і — “прости”…
Але ж — нема гріха позаду!
Я роззираюсь безпорадно:
куди летять мої світи,
не оскоромлені тобою?!
Молю зорю — у висоти…
Але — ніде! — не світиш ти.
І тягне — чорною дірою —
життя у прірву
самоти…
І що тепер мені робити? —
Спікає душу чорний страх…
Якою повінню залити
цю печію?
Чим затулити
діру бездонну в небесах?
О, хай би все збулось…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.