* * *
Дай мені допити з тої чаші,
що її колись я відвела…
Я тепер холодна і пропаща,
як весна — без сонця і зела.
Що я дам, спустошена і дика,
мов набігом витовчений степ? —
У моїй пустелі завеликій
жодне травеня не проросте…
Не прийми пробачень і покути.
Прожени. І — хай з тобою Бог…
Але дай напитись…
Хоч отрути!
З чаші, де колись була
Любов…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.