СТРАСТІ ПО ВТЕЧІ
тривірш
1
Втекти б: і — з буднів, і — з юрми,
на дивний острів-красень,
забутий Богом і людьми
й загублений у часі.
Де тишу тиш порушить лиш
вітрець повівом ніжним…
Адам і Єва там жили,
коли були безгрішні,
мабуть…
Та стверджувать боюсь,
бо — не було б вигнання:
немає там таких спокус,
як дерево пізнання.
Там інші родять дерева,
і — не гірчить від плоду.
І там немає божества,
бо — там нема народу.
Немає — зрад, смертей і зваб,
обманів чи ілюзій…
Там небо, море і трава —
мені найкращі друзі…
І там не буду я щодня
чекать лихих сенсацій.
Спочине там душа моя —
від благ цивілізацій…
2
Відтану. Вгріюсь. —
Як дитя
на материнських грудях…
Та знаю: й там моє життя
мене тривожить буде.
Воно прилине звіддаля
у сни мої безпечні —
й рахунок стане виставлять
за втому і за втечу;
гукати хором голосів,
повторювать в нестямі,
що виростають діти всі —
щоб йти в життя
від мами…
Й минуле — спогадом страшним,
а потім суєтою —
в мої приходитиме сни,
щоб позбавлять спокою…
Їх сіть, липучу і густу,
здираючи (до болю!),
я зрозумію, що і тут
мені не буде волі…
3
Поволі час очистить сни
і спомини — від бруду…
І — стануть святами вони,
а натовп — стане людом.
Й проступлять Лики — із облич!
Й — мені поверне пам’ять
той час незвіданий, коли
ми всі були… богами!
І ще не знали суєти,
і за хліба насушні
не розпинали, на хрести,
свої безсмертні душі…
Я їх впізнаю — по очах.
Й — покину свій схорон.
Мабуть, так П’ятницю стрічав
блаженний Робінзон.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.