* * *
Спинилась — врівноважити свій біг:
з нізвідки і в нікуди
спраглу втечу…
І маю — дім.
А в ньому — втішний вечір,
де я кладу щасливому тобі
холодні руки
на гарячі плечі…
А вишні ще не виспілу росу
обтрушують із цвітом на дорогу…
І місяць нависає над порогом
і — сіє час.
А з нього сходить — сум.
А з суму вродить
спрага і тривога…
І жде небесне око наді мною,
коли я навтішаюся тобою
і відігріюсь на плечі твоїм,
й — зірвуся знов:
щоб врівноваживсь дім
дорогою і втечею новою…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.