МІФ ПРО ЗОЛОТУ РИБКУ
Я так любила зваблювать слова!
Я з них казкові зводила палаци.
(Це ж вам не кам’яницю мурувать!..)
Вони ж — втікали, як пісок, крізь пальці.
І — злизувала хвиля замки ті.
І — берег очі пік, як аркуш білий…
І я слова, терпінням, приручила.
Вони ж були — зрадливі, наче тінь.
Й хисткі, мов прибережна осока:
хіба у ній сховаєшся з бідою? —
Найменша повінь — і несе ріка
курінь очеретяний за водою…
Я все ще намагалася схитрить —
й слова ліпила із глевкої глини.
І — з саману звела собі хатину.
Її сточили зливи і вітри…
І я навчилась
мучити слова,
витешуючи грані — з глиб камінних!
Впокорила…
І — вивершила стіни.
(Не знайде швів вода і мурашва…)
Ще дах звести — і можна відпочить.
Виснажлива була у мене праця…
Зате яка споруда удалася! —
Її й віки не зможуть
підточить…
І в переддень високого Різдва
я вже хотіла освятити камінь…
Та раптом
збунтувалися слова!
І зажадали буть не домом —
Храмом!
І — не для мене,
а — для Божества…
Сяйнула іскра Божа із небес —
і розколовся тесаний мій камінь,
не гідний бути й підмурівком
Храму!..
І — нанівець пішов мій труд увесь.
Бо — розкотились звільнені слова:
жаринами,
що з іскри розгорілись…
І знову берег, наче аркуш, білий:
його ріка, як долю, намива…
Та не зведу вже дому на віку,
бо ті слова-жарини не холонуть! —
Й печуть мені
і очі, і долоні.
Ще й випікають рани…
на піску.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.