* * *
…всі слова були уже чиїмись.
Ліна Костенко
Як мушля та берегова,
що океан вдихає німо,
вбирала в себе всі слова,
які були уже чиїмись…
Приймала, і боялась дар
своїми осквернить устами.
Й вони шуміли — як вода,
що обмиває мертвий камінь…
(Та навіть камінь безголосий
луною прагне повторити
усі слова! — Неначе просить
його навчити… говорити.)
…Тебе любили всі слова.
Та — лише до тієї миті,
коли одне із них чи два
Ти захотіла… повторити.
Враз оглушив дев’ятий вал,
і — океан поглинув звуки!..
Тобою ж вибрані слова,
мов діти, просяться на руки.
Й — мовчать!
Лиш тягнуться уверх.
Та — вже прив’язані до тебе!..
І, щоб вони торкнулись неба,
їм треба дать ім’я нове —
як душу, чисту, юну, гожу,
у тіло,
де життя нема…
Повторювать і камінь може.
Ти ж — маєш говорить сама!
…Тепер у тиші й німоти,
що обступили, наче змова,
по літері вимолюй ти,
щоб народити
власне слово.
І — з горла голос виривай!
Як грішний плід
з святого саду…
І — зазвучать твої слова.
І — підуть в світ…
І — так бува! -
вони
тебе найпершу
й зрадять…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.