НА РУЇНАХ ПОГАНСЬКОГО ХРАМУ
Тут колись були стіни,
де у вікнах — цвіли вітражі…
Живописні руїни
вигрівають гадюк і вужів.
Мох, пісок і каміння…
Не проглянеш здорового дна.
В бур’янах по коліна
легко скалку у ноги загнать —
з кришталю, порцеляни,
просто скла чи коштовних дзеркал…
Їх уламки, як з рани,
вимиває підземна ріка.
І — ще глибше, безмовна,
пробиває свій шлях —
у моря…
Тут ягнятко жертовне
вже не знайде собі вівтаря.
Й — стороною обходить.
І — триматиметься сторони,
доки вичистять води
усю нечисть гріхів — з глибини;
доки трави зведуться
й — зашрамують провалля навік…
І тоді лиш проб’ються
на поверхню джерела нові.
А ягнятко копитцем
вдарить так, що здригнеться трава, —
там, де буде криниця
і де слід інший храм будувать:
Богу, Духу чи Сину…
Знати б лиш — кому душу ввірять,
щоб ягнятко невинне
не кривавило більш вівтаря…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.