Наталка ФУРСА

* * *

Заштормило, мабуть, занадто —
й заходилося море штучне
розбивати бетонні грати
і жбурляти хвилі на кручі.

І вода, що була впокорена
і вдягала ряску — як ризу,
піднялася
брудними горами.
Й — світ залляла
гниллю і слиззю.
Підточила міцні фундаменти,
змила храми й святі могили…

Захиталось усе під нами —
й понесло нас, і закрутило:

кого — у вир,
кого — на гребінь.
Як хочеш мир —
нічим не гребуй,
а — тримайсь за гнилу колоду,
бо вона — на плаву завжди…
Пережили спрагу —
переживем і воду!
Бо — не вічна ж влада води…

Але ж, Боже, у день сороковий,
коли твердь дасть ногам спочить,
гола буде земля —
як підкова!
І — не буде засіять чим…

Де ж ховається в цю годину,
звідки буде сюди летіть
той, який принесе зернину, —
наче голуб
маслинову віть?!.

***

© Наталка Фурса. Всі права застережені.