Іван ФРАНКО

МОЇЙ НЕ МОЇЙ

Поклін тобі, моя зів'яла квітко,
Моя розкішна, невідступна мріє,
    Останній се поклін!
Хоч у життю стрічав тебе я рідко,
Та все ж мені той спогад серце гріє,
    Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,
В моїх ти грудях зглушила і вгасила
    Любовний дикий шал,
Тим ти в душі, сумній і одинокій,
Навік вписала ясний і високий
    Жіночий ідеал.

І нині, хоч нас ділять доли й гори,
Коли на душу ляжуть злії змори,
    Тебе шука душа,
І до твоєї груді припадає,
У стіп твоїх весь свій тягар скидає,
    І голос твій весь плач її втиша.

А як коли у сні тебе побачу,
То, бачится, всю злість і гіркість трачу
    І викидаю, мов гадюк тих звій;
Весь день мов щось святе в душі лелію,
Хоч не любов, не віру, не надію,
    А чистий, ясний образ твій.

(1898)

Джерело: Бібліотека Кошового Писаря.