* * *
А все-таки самотність – розкіш Божа.
Марія Людкевич
Ти вже чернець.
Самотність – розкіш Божа.
Сидиш у келії і молишся собі.
Навколо тіней мовчазна сторожа,
і монастир зітхає у журбі.
Чи все знайшов? Те, що шукав, погасло,
мов свічка у натомленій руці.
Старі слова мов зашкарублі гасла,
і поцілунки стерлись на щоці.
Була ж любов? Була тобі розрада?
Але то вже неправда, що була.
Нема ні болю, ні жаги, ні чаду,
ні п’яного від пестощів тепла.
Нема нічого.Келія.Молитва.
І чорна одіж. Й всемогутній Бог.
Не балансуєш вже на лезі бритви
і не торкаєш відчаєм думок.
Усе надійно. Тихо. І не страшно,
що у нащадках не продовжиш днів.
Душа під неба куполом, мов пташка.
А тіло – у сорочці гамівній.
***
© Надія Дичка. Всі права застережені.