Тамара СЕВЕРНЮК

ОБРАНИЙ ЛЮБОВ’Ю САМОТИ…

Він пройшов "цивільну" війну в Прибалтиці, звідав "…найвищу радість - зустріч після тьми " i "найвищу милість — постріл замість муки…".

Але й досі перед його молодими очима "…останні дні Осінньої Сльози у вікна б’ють метеликом латаття", а в серці, в думах, спогадах "…струна чиясь надірвано дзвенчить", "…i навіть кров стає чомусь піском…".

О… той пісок пропік не одну чоловічу й жіночу душу. Тi опіки були настільки глибинними, що їх відчула вся наша українська земля, більше того — уся планета: "…i капає кров шипшини на сиву Всесвітню Вісь…".

Отакий зв’язок. Така органіка.

Тож невипадково першу поетичну збірку, першу книгу свою Олександр Довбуш назвав "Зухвала туга".

"Зухвала" — бо виклик незламаного стрижня Людяності, яка торкається "…прозорістю долоні сліпучої хмаринки біля серця…". „Туга”, бо "…захворів запаленням душі, поглянувши на чорнi вруна буднів".

А як не захворіти, коли сьогодні "розмова в черзі – дзеркало життя…", коли на рідній землі серед знайомих i, здавалося, близьких людей, "…втомились очі від чужих облич…", коли "…відходять покоління із землі…" i вже навіть сива пам’ять не здатна втримати дорогого. I поет проходить траверсами своїх же віршованих рядків, а його 28-річна душа "…блукає в тому сквері, де йдуть дощі, дощі, дощі, дощі, дощі i сонця навіть ранком не буває…".

Коли багато думок, почуття стримані. При вибухові почуттів, розум завмирає, проривається звук, проростаючи в Слово, а воно лаконiзується, локалізується, набуваючи чіткого різьблення афористичності, свідомо прозованої конкретизації, а чи контрастної антитези: "…я життя буйноцвiт до нестями люблю, але посмішку Смерті цілую…", або "…що важать пута із бетону, коли Безсмертя любить нас?!..", чи ще: "…запали свою душу, як свічку, хай багаттям купальським горить…".

Він — зв’язківець, чернівчанин, слухач Національної Академії внутрішніх справ України, військовий з цивільною, вільною душею, хоч i скута вона ланцами вічності. Він сам "…горить на перегонах i наперед штовхає час…", бо намагається "…розгадати спраглу душу Тьми…", щоби повернути землі втрачене Світло. А це завдання не із легких.

Проте дорога вибрана, чи точніше — обрана. Хоча, можливо, вона сама обрала його — самітника із самотньої пустелі, де піски епохи в’їдаються в кожну клітину єства, де неприродний стан поверхового оптимізму не проникає в Слово, не спотворює його навмисністю образних ускладнень, еквілібристикою модних нині еротичних регалій, примітивом популізму i т.iн., а тихо проголошує одвiчне — чисте й високе – гасло Творчості: "…в драматичну епоху митець повинен плакати i сміятися разом з народом".

Мабуть, звідси Сашковий осмислений початок, а, може, неусвідомлене, органічне, класичне Кредо життя: "Я міг іти без Болю i турбот шляхом прямим, гладеньким i широким, та — не пішов…"

Що ж "…Тоді готуйся до ударів Долі, бо епіцентр тієї ходи – бурі i натиски неоднорідного світу".

Колись блискучий іспанський поет Гарсіа Лорка зауважив: "…Поки зберігається економічна нерівність, світ не здатний думати… Ось що я бачу… ідуть двоє берегом ріки. Один — багач, другий — бідняк. Багач вигукує: "…Який гарний човен видніється на воді! Дивіться, дивіться, яка лілея квітне на березі!" А бідняк бурмоче: "Я голодний, я нічого не бачу… Я голодний, дуже голодний…"

Поет чує ці голоси, осiненний верховністю Духу, покликаний Жеребом Долі — годувати …i багача, i бідняка довічним, як цей старий світ, "не хлібом єдиним":

Я перетворююсь на птаха,
Обравши небом Дні Сови
I пропоную Смерті й Жаху
Породичатись на крові.

Вони погодились одразу,
А я Любов’ю раптом став…

Оце i є те найдорожче i найнеобхідніше кожному з нас, що приходить із самотинної пустелі i обирає щедру душу Любов’ю Самоти, прирікаючи — віддавати, віддавати, віддавати…

Може, заради цього i варто, врешті, пройти свій життєвий путівець, щоб згодом, колись "…мовчки землю прийняти грудьми".

А далi — "…i не додати анi слова до сонця, неба i зірок…"

Пройдися, читачу, як я, цими поки ще коротенькими вiдмiрами поетичного шляху — простору Олександра Довбуша… Спинись… Постій… Подумай…

Є біля чого i є над чим…

Тамара Севернюк, поетеса, член Спілки письменників України, лауреат Міжнародної премії iменi Володимира Винниченка.
17.02.97.
м. Чернівці

© Олександр Довбуш. Всі права застережені.