Лілія ДЕМИДЮК

ПОЗБАВЛЕНІ РАЮ (1)

“І вигнав Господь Бог Адама
А на схід від еденського раю поставив
Херувима і меча полум’яного, який
обертався навколо, щоб стерегти дорогу
до дерева життя”
Кн. Буття, р.3, в.4.

Тримаючись за руки, Адам і Єва сполохано переступали вичовгані протягом сльотаві перетини нічної глухомані і не помітили, як недогризок соковитого яблука тихо упав на мокрий незайманий ґрунт. Незаспані сови сонно сотали занімілий плин над рожевими мальвами. Місяцем змодельовані ключі сузір’я зливали світло на кожен шмат чужини, помножений на знівечену зневірою тривалість. Вогкі тенета прозорих сновидінь, закручених у гніздах, нечутно звисали над урвищем небезпек, спадали на духмяне зілля й траву.

Настирливий гомін самоти не вгавав у скронях терпким відчуженням, змушував принишкло дослухатися до тривожних передчувань.

1.

Вони
крізь незамкнені двері
пішли босими ногами
витоптувати ніч.
Повідчинявши скрині
для подарунків
чекали,
доки у них упаде
ранкова зоря.
Дощові краплі
торкалися їхніх облич,
а вони думали,
що це сльози
і щоразу запитували,
і щоразу відповідали
одне й те ж саме.
Коли за день
робили один крок
у напрямку до скелі,
то увечері не забували
ретельно повиймати
скалки із долонь.

2.

Із тарелі місяця
розхлюпалась ніч,
а вони знову
подарували хвилям
витесаний із скелі човен.
Між водяних лілій
вони шукали свої відображення,
та бачили там
лише втомлені, чужі обличчя,
які німо говорили їм
про зустріч із собою,
у відчаї припадали до плеса,
а ранок розчісував
їхні розпатлані коси.

3.

Шукаючи щастя,
навчилися плакати…
На згадку
про Райські ворота
мали даровану Богом веселку.
Одягаючи колючі вінки із троянд,
уподібнювали свої душі
до її кольорів,
але, поглянувши в люстерко,
оповивалися сірими плащами,
одягали капюшони
і йшли до водоймища
мовчати й плавати
разом із рибами.

Вони поринули у глиб світобудови, не озираючись на дерево-велет, яке проросло із зернят забороненого плоду. Не бачили, як глибоко проник у ґрунт розгалужений корінь, укріпився у просторі життя і смерті, а могутній стовбур уже міцно утримував гігантську парасолю гілок з широколистою гущавиною колючого пазуристого верхів’я. Зіркоподібні плоди та розкішні квіти виблискували серед скупчення пишних магнолій, запашних олеандрів, разом із маною смерті гострими пахощами вбивали силу життя.

Гілляччя розпросталося й випередило кроки обох, обвило їх тіла жадібною пащею, яка замикається над жертвою і розчавлює її.

Зросло не просто дерево добра і зла, не просто дерево життя й смерті, а зелений людожер, змієподібні лозини якого із свистом розсікають піднебесну сутінь, а кругляста гордовита корона гілок обійняла безборонний Всесвіт.

***

© Лілія Демидюк. Всі права застережені.