ЖАННА Д’АРК (поема)
СМЕРТЬ
Залиште у спокої душу.
Віддайте вогню грішне тіло.
І хто ж тобі потім повірить,
що ти, Жанна, плакати вміла.
Причеплять картонні крила
і німб з золотою різьбою.
І будь, собі на здоров’я,
і нам на радість святою.
Поставлять тобі ікони
і статуї в мідних латах.
А статуї і ікони
хіба вони здатні плакать.
* * *
Про тебе навіть не згадаю
в палких обіймах у вогня.
Навік скінчилася для мене
земного пекла маячня.
Вогонь єдиний мій коханець.
Вогонь то не велике зло.
В його очах я бачу небо,
яке у плоть мою війшло.
Вогонь розділить хить і пристрасть,
зірки і тьму, добро і зло,
він звільнить душу від усього,
що з нею на землі було.
В цю мить страшну, своєї долі
найвищу точку я знайшла.
Душа між небом і землею
завжди розп’ятою була.
Щось міцьно дихання стискає
і обертом йде голова,
вогонь моє цілує тіло
шепоче неземні слова.
Він у найвищому акорді
усе нарешті поєднав.
В його обіймах я забуду
той біль, що ти мені завдав.
Думки ясні, чіткі і світлі,
але уже в наступну мить
якась стара забута пісня
у пам’яті лише звучить.
* * *
Крізь полум’я мій залунає сміх.
Вони мені відмовили у раї!
Хай фарисеї упоються гімнами,
де грішні душі їх згорають.
Небо береться силою.
Підлим небес не здобути.
Поряд із цими святими
хочеться грішною бути.
Власного раю шукаєм ми,
іншого нам не треба.
Крихітним сірим горобчиком
злине душа до неба.
***
© Наталя Чибісова. Всі права застережені.