* * *
Ледь проліта сніжок крізь віти тихі й голі,
Все витівки зими — легкий кудлатий сніг —
Незримо розтає, як безпорадний сміх,
В мереживо дощу перетіка поволі.
Дзюркоче омелюх у повені любові,
І довгожданий ключ — щемливий оберіг,
В синіючій імлі невидимих доріг
Вертає на весну в майбутньому роздоллі.
Поділась десь печаль осінньої знемоги,
Розкішна білизна зимових сніговиць,
Ущухне в дрімоті передчуття тривоги,
Засяє горизонт у струменях зірниць.
А від тепла надійної руки
Дзвенять і розпускаються бруньки.
***
© Надія Чорноморець. Всі права застережені.