* * *
і хто їх живою стіною звів,
що ними запхали всі діри, як клоччям
від поглядів,
слів
за глухими щитами
ховають обличчя збентежені хлопчики
чийсь батько до них простягає руки:
„синочки, кохані, ми ж вас не рушимо!
мої дорогенькі, ми ж з вами єдине!”
у гомоні гасел чийсь плач придушений
дівчата встромляють в щити гвоздики,
сплітається вечір лякливою стрічкою
а чорними щитами це,
напевно,
дико,
і над ЦВК сніг ітиме вічно.
***
© Вікторія Черняхівська. Всі права застережені.