Марина БРАЦИЛО

ТІНЬ ХРОНОСА

Пролог

І. Дивні очі твої
задивилися айстрами в небо,
Блискавицями стебел
пробивши пружне повітря…
Ходить садом червоним
тобою одягнена Геба,
розсипає землею
крихкі сонцепам’ятні квіти.

ІІ. Сідай коло багаття, Геліосе,—
Ти весь у невмирущості проміння,
Адже тобою витворена осінь,
Як пам’ять сонця, що окута синім.

ІІІ. Що то — осінь? Невмолима гостя?
Чи відлуння літнього сновида?
Може, давня казка? Ні, це просто
Персефона сходить до Аіду.

 

Чорна-чорна казка омели —
не слухай, спи.
Я сумна Філомела.
І рипить
золота-золота колісниця
на тихім шляху.
Мій хітон розірвався і вицвів,
кінь мій схуд.
Де межа Ойкумени?
Інкрустую сльозами шлях —
і стає золотою земля.
Що ти є, Філомело?
Достеменно
дотепер ще не знає ніхто —
тільки рваний хітон.
Істерично регоче Лето.
Крихти днів — дивовижне лото.
Навмання випадають події.
Ось комедія, перша дія.
і Актор лише справу виконує.
І регочуть п’яні балкони
над сльозами повії.

п л а ч п о в і ї
Поетові — слава!..
це зовсім не смішно,
не втішно,
це — правда.
Поетові — лаври…
Занадто відверто:
померти
в зеніті слави.
Поетове слово
я вчора в борделі почула.
Картинні загули —
не я у любові.
Над чим ви? О, блазні!
Ридати б вам над собею —
юрбою
і разом.
А ви смієтеся! Нікчеми!
За сміх, недобрий і темний
смертним належить кара.
Хайре!
Партер мовчить.
У партері — пурпур
наче провісник пожежі.
Презирство безмежне
поодинці і в гурті.
Що ім регіт балкену,
ридання повії? —
Хай повітнім повіє
чи традиції вдарять у дзвони…
А що буде далі?
Печалі, печалі…
По брудній і пошарпаній сцені
печально бреде Філомела.
Яка нетипова роль:
переможе добро,
але краще нікому не стане.
Навіть танець
вже нікому не допоможе.
А може?..
Ні! ще раз — ні!
Навіть мені,
а тим паче — комусь у залі,
де обличчя камінні
і повія у міні
з майбутніх вокзалів,
з майбутніх борделів
дурість меле.
Тим часом в партері — дивний рух:
починає гру
глядач — божевільний актор, володар грошей і душ.
З першого ряду партера
козирними картами
починає жбурляти гроші.
Філомела, забувши горе,
плазує з галасом:
що б не сталося —
вона позбирає чорні
і жовті веселі кружальця.
Прокна ламає пальці:
її вихід пізніше,
до того часу
буде спустошено “касу”
і в залі настане тиша.
Плаче… Здається: радій —
змінено хід подій,
тепер не треба вбивати сина,
хоч і ясно, що є провина…
Ніч над театром. Місяць високо.
П’яний поет спить за кулісами.
і чорні-чорні у нього сни:
восени
він їде своїм “Пежо”
вулицями Парижу.
Дівчатка маніжні
тісніше змикають кружок
у вузеньке-вузеньке кружальце.
Їхні тоненькі пальці,
кращі перстів Еос,
сумних перехожих шарпають,
вуста Гарпій
кривавляться звабою темною,
на них розквітає спокуса.
І весь, до самісіньких вусів,
Поет поринає у тему.
Та, мабуть-таки, від нестачі пива,
вірші влягаються якось криво:
темні півкола
на темному кубі
залізний голос
гранітні губи
камінь довкола
це ти моя люба
не те що Гея
тебе в обійми
з твоєю брехнею
Аїд не прийме
чекай Прометея
він полум’я вийме
З золотистих колон
не зривать мені шати:
Я не Пігмаліон,
щоб тебе оживляти.
Хай це зробить — пізніше — Джотто.
Надто вже невдячна робота:
із тварини зробити Мадонну,
ікону.
З кона
свої забираю ставки.
У вуличній давці
губиться нитка думки.
Натовп, мов гумка,
тротуари ногами стирає
— трамваї — співаки похмурого ранку —
розкидають дзвоників склянки
просто у натовп:
хай собі усміхається!—
грішники не покаються,
щастя не повертається…
А на мене чекає кімната.
Видно, у мене гості:
Он яке дзвінкоголосся
Вони мені не до мислі.
Мені і самому тісно!
(Прокидається від стусана),
перед очима — стіна.
За спиною — бідолашний Актор.
Він щойно зобразив хор
і бозна-як закінчив п’єсу.
Як чесний,
кличе Поета ділити лаври.
Бо слава —
їхня єдина платня.
Не минає дня,
щоб на них хітони не рвали,
щоб народу весела навала
їх на вулиці не спиняла
для видачі стусанів:
уже знавіснів
і театр, і гра Актора,
і п’єси Поета,
і маски — старі і чорні —
і тенета
красивих безглуздих слів.
Вони ніколи не будуть щасливі.
Зливи
нагадують їм про повінь,
захід — до крові
подібний смаком і кольором.
Сонця яскраве коло —
про можливість пожежі,
а музика — символ Безмежжя —
про те, що вони мізерні,
мов макове зерня
на чорнім полі безкраїм,
неодмінно їм нагадає.
Їм ні до чого зміни:
всі нововведення хибні
і явно ведуть до згуби:
жебраку давали каміння.
Якщо йому дати хліба,
то він поламає зуби.
Отже, Поет писатиме.
Він з’єднує літер атоми,
щоб продовжити п’єсу,
бо між сестрами
ще явно не все з’ясовано:
надто вже описово
Поет зобразив трагедію.
Ця, так би мовити, Леді —
Філомела — має вигляд безневинної жертви.
Але в царстві мертвих
усе роздають па заслугах.
Наша подруга,
солов’їного збавивши віку,
сумно ника
по землі в подобі мари.
Щоб вийти з гри,
їй треба тільки зізнатися,
що темним шарлатом
напіврозтулених вуст,
співом очей і тіла
вона до себе манила,
щоб дати комусь
ключі од своєї вроди,
у спеку — спів прохолоди,
в пустелі — жадану воду.
і напівмертвому — сили.
— Прокна винна сама!
Німа,
холодна, мов подих снігу,
не очі — крига.
Ні співу не чути,
ані танцю не видно.
Є лиш огида
до тої п’янкої отрути,
що смертні зовуть коханням.
На грані
розлому ночі і світла,
коли прокидаються квіти
і знову приходить жадання,
на світанні
вона не зведе повік.
А її чоловік
виріс при храмі Кіпріди.
Вона мені свідок —
цей уміє любить.
Хай лиш мить
ми були з ним разом —
це була казка.
Вже потім, в екстазі,
він чуже промовив ім’я.
А я?
Що мала робити я?
Не жахайся! Підходь, знайомся:
Ця чорна маска — моя помста.
О, чорна помсто! Найгіркіший трунок,
який лиш довелося пити жінці,
Кривавий. Налилося аж по вінця,
А крапля зачепилася за струни.
Хай ллється зойк! Це потім прийде кара.
Я вип’ю і її до дна, до тиші.
Кричи ж останнім зойком голосніше,
Моя стара, поламана кіфаро!
Ах! Ну чому у тебе струн так мало?
Їх і мільйона вистачить навряд чи,
Щоб біль мій, чорноокий і незрячий
Тим, хто почує, дати на поталу…
Чому він не зумів її кохати?
Вони такі подібні — аж до втрати.
Проте, він знає (так, дурних нема!):
Хороша жінка — то німа.
Поет від поеми залишив есенцію.
Пробачте йому цю ремінісценцію.
Він суб’єктивно сприймає речі,
любить оголені плечі
і ненавидить розумних жінок.
Це — рок.
Стояло в Філомелиних очах:
“Мовчать —
не для мене."
Навіжена!
За миттєве кохання
заплатиш довічним мовчанням.
Що ж, готуй полотно.
Воно
звинуватить, розкаже.
Виблискує пряжа
золотом, сріблом, шовком.
Летить помовка
з трагічно-прекрасних очей:
ачей,
сестра зрозуміє, і буде
їй жалість краяти груди,
допоки помста привалить коханця.
У склянці
поета давно порожньо.
Тотожно
його еротичним снам
Філомелин вигин стегна
красується на папері,
у будь-яку еру
вічний.
Він кличе —
від первісних і до Родена,
до модерна,
до шара на кубі,
до чорної згуби.
І коли судні труби
покличуть дітей до обіду,
і Батько з поблажливим видом
роздасть: кому — стусана,
кому — цукерку,
кому — забуття і смерті,
кому — своє Царство,— нас
зможуть зібрати
лиш жінки у прекрасних шатах
з вічним малюнком стегна,
і звабним шарлатом
прозорої ніжної шкіри.
А потім вже — всім по вірі.
Чорна-чорна казка у мене.
Холодний сніг.
Взимку мовчить Філомела.
і пісні
то в мовчанні прозорім гинуть,
то мереживом інею
залишаються на гілках.
Це ще не крах.
Та заціпить страх
співучу душу і тіло —
і крила
несуть і несуть у безвість,
аж допоки не щезне
навіть останній спогад.
Роги
виростають в холодному залі.
Йому на поталу
віддано душу Поета
і Акторову щирість.
Все одно не повірю,
що вони при оплаті
втрачають цінність!
Їх виводить на страту
під обвалені стіни
післявиставний настрій.
Ясно:
у Актора є привілеї,
він не пише есеїв,
ані поем.
І тем
добирати йому не доводиться.
Звинувачення в антинародності,
отже, йому не загрожує.
Рожею,
кинутою не сцену,
стане кожна неточність,
народжена геном,
цо кодує “народність”.
Вчені вже довели,
що він, безперечно, існує.
Це він галасує,
перевертає столи,
дарує мужність у війнах
і постійно
визначає то вчинки, то вади,
демократичність правління,
ринкові ціни,
веселощі і журбу,
масоподібну юрбу,
або ж свідомість народу.
Хай поприкриють рота
аматори виховання:
всі намагання
йти ментальності всупереч
марні, по суті.
Ну добре. Актор імітує зло і добро.
А в а ш а роль?
Але годі! Успіх вистави небачений.
Юрби народу
видовища добре оплачують,
коли вони того варті.
А надто — сумнівні жарти.
Підрахувати доходи неважко:
кілька монет
Добре якщо вистачає на пляшку.
— Купиш мене? —
тінь від стіни театру —
Все одно на амброзію мало
грошей, що ви зібрали,
а любов моя справді варта
платні за твою писанину.
— Жінки, як і вина,
мають свої сорти.
До якого належиш ти —
невідомо.
А в мене вдома —
так холадно і гармидер.
Чорт! Обличчя не видно!
Голосочок наче нічого,
та на Музу явно не тягне.
Хітон прикриває ноги
і робить із тіла таємницю засмаглу.
Але я від жінок не чекаю добра:
А раптом у неї є сестра? —
майнула раптово думка.
Смішно?.. Сумно?..
Чому ж так тремтить долоня,
що лягла на чол?
Жаль, видно лиш тінь і тло —
паралельні світи.—
— Це ти
плакала не балконі?
У відповідь — тиша.
і все голосніше
струмує у жилах кров.
Віра в добро
З’являється іноді п’яним:
чи то омана,
чи то напівправда,
чи то заграва
квітки червоного сходу.
Годі?
Ми давно вже в гостині.
Найкращі вина — щойно від Діоніса,—
прислужник лисий
в кутку латає хітон.
І ніхто
не спитає Поета,
чи причетна
до скандалу в театрі
його коханка сумна,
чий вигин стегна
примусив Поета писати
і задум міняти просто по ходу вистави
Хіба ці вуста,
ці груди
можуть служити облуді?..
Поете! На думку зграї
ти будеш трибуном доти,
доки не буде проти
жінка, яку ти кохаєш,
і доти ж будуть права.
А по тому трава
проросте на твоєму роті.
Краще вже бути самотнім!

 

Срібні гори
тишею тішились,
Темні зорі
вишнею вишились
на рушник зеленого неба.
Пташиний щебет
завмирав на землі квітами
Пурпурові дощі
всю небесну вологу випили.
Кармінна земля
подалась голками за хмари,
а вони здаля
зеленими ріками марять.
Отже, що
залишається синій долоні?
Хмарочос
день тому фарбували червоним,
а сьогодні він вже мовчить.
Од кімнат у ньому ключі
роздали ластівкам потроху.
Дивна епоха.
Скажіть-но мені, де люди?
Далі — буде.
Далі — груди
і темні вологі очі,
до “не хочу”,
до відрази і до облуди,
до темних покликів світу.
А хтось ще повій гудить,
а хтось ще дивиться сито:
волосся кольору жита
тепер вже не дивина.
Аби сивина —
може, було б нічого.
Дубе розлогий!
Сховай мене в затінку листя
від поглядів міста,
прихисти золотими гілками
від каменю
від металевого голосу,
від безжального Хроноса —
тугої спіралі часу,
до якого у власність
відходить моє майбутнє,
що стало минулим,
і майже зникло, по суті.
О, Мойри! Ви чули? —
Ніякого каяття
Нитка мого життя
надто вже міцно звита —
з пам’яті світу,
змоченої у Стіксі.
Мойра сміється: розтікся
на пів-Аїду словами.
Між нами:
нитка якщо і урветься —
її неодмінно зв’яжуть,
і пряжа
ніби почнеться знову.
але в основі
буде колишня суть.
І в долонях часу
ти трішечки зміниш шлях.

 

Та Поет і Автор так не вважають.
Жало
Любові занадто гостре.
Поетові млосно,
але в цьому він винуватить вино:
це воно
спричиняє ідіотські мандрівки у часі
і гасить
в очах свідомості свічку.
А ставши річчю,
тіло, звичайно ж, не відповідає
за дії занадто вже вільного духу.
Ох, яка тут задуха!
Прийми мене, світе примарний —
дарунок чи кару, але прийми!
Чи бачиш?— плачемо ми
коли нам весело,
і точиться бесіда,
або сміємося
прекрасноголосо
коли нас вартує печаль
і кричать
у очах наших біль і згуба,
на плечах наших — тіні рубищ,
а самі ми — немов жебраки,
що знаходять у чащі ружи
сльози чужого жалю,
шепіт сумних зітхань,
певність, що доля лиха
скоро пригасить лють
і настануть інші часи,
що виправлять хиби,
потішать знедолених всіх…
І це замість хліба!
Ми плачемо — гірко, та марно,
мов скривджені діти.
Прийми ж мене, світе примарний —
і дай спочити.
Бо місто мене не пускає,
у нього обійми безкраї,
і спогади, думки не варті —
його споконвічна варта
мені не дають піти.
І ти, ти, ти —
не варта не тільки любові,
а навіть слова,
зверненого до тебе,
повія, дитина розпусти —
прекрасновуста,
прекрасноока,
тепло і спокій,
щедро оплачені грішми.
аби мене втішить,
ти, пам’ятаю, співала,
і спів, мов запах конвалій,
був аж до болю солодкий.
Не пам’ятаю мелодій.
Але дарма!
Грошей більше нема —
отже, нема й кохання.
Як ти співала востаннз?
І. Коханий, я плачу!
Збирай же мій плач на вустах.
Хіба ти не бачиш —
Над нами червоний ліхтар.
Хіба ти не чуєш —
На мене гукають давно.
Я вже не існую —
Тебе затруїло вино.
На мене чекають,
За мене вже сплачено все.
Коханий! Я знаю,
Що зустрічі втратили сенс —
Нас морок відзначив.
Все має скінчитися так.
Коханий! Я плачу.
Збирай же мій плач на вустах.

II. Знамена голубі. Прелюд світання.
Печалі мушля. Розпачу прибій.
Навіщо я тобі — така остання,
Така тямуща — Нащо я тобі?
Уламок світу. Біль. Червона сукня.
Корови теплі,— теплі і рябі…
Навіщо я тобі — розпусна сука,
Хрипіння степу — нащо я тобі?
Нескінчений двобій. Зневіра мертва.
Фінал фіналу.
Смішно, далебі…
Мені б отак хотілося померти —
Не знаючи, навіщо я тобі.

ІІІ.Перечекай до ранку. Я піду,
а ти чекай — бо зустріч має бути
На березі прекрасної отрути
Розлитої у райському саду.
Перечекай до світла. Я сама,
Сама тебе на волю відпустила,
Бо що тобі оце прекрасне тіло,
Де тільки шал, але душі — нема.
ІV. Ну що ти! Не треба.
Я винна у всьому сама.
Не тільки для тебе —
Мій спів і покора німа,
Не тільки для мене
Твої знепокоєні дні.
Багаття шалене
Хай спалить мене у вогні
За чорне кохання,
Що стало моїм ремеслом.
Надходить світання.
І буде покаране зло.
Не віриш? Побачиш!
Згадає ця ніч золота.
Коханий, я плачу.
Збирай же мій плач на вустах.
І я їх збирав,
здавалось мені,
що то не сльози, а кров,
і знав я, що гра
долічує дні —
останні, як визначив рок.
І потім впаде завіса,
і листя —
червоне осіннє листя —
повільно втратять каштани,
казки не стане,
залишиться ранок,
в якому трамваї знов
мене посварять зі сном
і витягнуть на бруківку,
і днів картаті уривки
ляжуть на сум років,
і плин ріки
стане повільним знов,
і тенета розмов
набридливих і безглуздих,
як ті, що розігрують друзів,
знову мене упіймають.
О, місто — притулок відьом!
(ще й спека — немов в Аїді)
Цікаво, свідки ця фраза?
я ж жодного разу
не був у Греціїї. Дивно.
Втім, це не так жахливо,
як моє просинання раптове:
ані любові,
ані моєї кімнати…
За вікном галасує натовп
але в кімнаті —
тиші нестерпна спека.
І десь далеко
стука годинник дражливо
Втім, це не так важливо.
Годинник — лише знаряддя
підступно-спокійної зради,
яку учиняє Хронос
розважливо і безжально.
Тривога впивається жалом
у теплу беззахисну скроню:
на жаль, я знаю —
світло сконає,
коли опливе свіча.
???? незрячим,
і Всесвіт бачить,
як мною бавиться час.
Але Хроносе, бачиш?— я невблаганно
вислизаю з твоїх лабет.
Навіть втративши пам’ять, хист і кохання,
я не втрачу себе.
Я блукаю за тобою
твоєю тінню,
ми пірнали обоє
у безвість синю,
ми вмирали у вирі шалених мелодій…
Хроносе, годі!..
Над театром знову з’являється місяць.
Ще мить — і востаннє впаде завіса,
потім вийде Актор, якщо буде здатний,
щоб нагадати:
Глядачу не слід відчувати провину.
Тим більше, що вже бісували двічі,
до того ж видно у світлі останньої свічки,
як Тінь Хроноса повільно стає Людиною.

***

© Марина Брацило. Всі права застережені.