* * *
На долоні стола —
спів вогню у обпаленім горщику,
Жовтий шепіт фреєзії
пальці лоскоче мої…
Певно, муза пройшла
повз плацкарту вузьким коридорчиком, —
Я боюся поезії,
я не почула її.
Вицвів, вилиняв крук,
та від нього натерпимось жаху ще.
Нашій втомленій кличності
згубу навиє звір…
Пальцям втомлених рук
не скорилися зоряні пахощі,
Не торкнулися вічності,
бо не лягли на папір.
А дощі — навпаки:
замість слів ляже плямами лихо те,
І оплаче степи,
і сльозу ув очах збереже…
Нам з тобою таки
залишається тільки роз’їхатись,
Щоб зустрітися знов,
коли буде запізно уже.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.