* * *
Вітер старанно імітує пташиний щебет,
Але якось сумовито і, мабуть, нещиро.
Осінні трави золотом прив’язують небо,
Щоб і воно, бува, не майнуло у вирій.
Бо що ж то буде, якщо навіть зоряні айстри
Перелітними птахами зів’януть у далеч?
Їх уже не вирізбить жоден майстер
Жодною прикрасою в жодній залі.
Вони тільки іноді житимуть долі,
Завернувши на мить до знайомої гавані…
Я знаю, ти також рвешся на волю,
Як осіннє небо, прив’язане травами.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.