* * *
Ну от і все. Ненавиджу себе
За те, що я для тебе — просто тіло,
І тільки. А колись були ж і крила.
Такого я в собі нагородила —
Мабуть, і дідько сам не розгребе.
Застигла кров, зневірившись у русі:
Настане ніч — і знову промине,
Все прогорить, мов вугілля курне,
А потім знов кружля, кружля мене,
То відштовхнусь, то знову пригорнуся…
Все якось.. А спитай мене, чому —
Не відповім, хоч знаю, справді, знаю:
Бо всі мої чуття — мов хижа зграя,
А келих як почнеш — то вже до краю…
Віддам себе — і плати не візьму,
Хоча вже трохи знаюсь на лихварстві.
Німий мій плач. А він іще втіша!
Коханий мій! Не варта і гроша
Понівечена, зшарпана душа,
А втім, купуй, придасться… в господарстві.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.