* * *
А вiд тебе, коли вже не жарко
I дощi накрапають дрiбно,
Раз на рiк прилiтає аркуш:
Мабуть, я ще тобi потрiбна –
Як, скажiмо, крига на Пiвночi,
Чи, примiром, пiсок в пустелi…
Рудуватим крилечком пiвнячим
Стрiпонулося сонце на стелi…
Мабуть, зрiдка про мене згадуєш,
Коли сон тривожний насниться.
Ти моєю прикриєшся зрадою,
Прошепочеш: “Вона, чарiвниця!
Не втечу нiяк вiд примари,
Хоч давно поснула сторожа!”
Надто сильнi у мене чари,
Я сама їх позбутись не можу.
Я не маю нi краму, нi храму,
Я вiдмрiяла вже – востаннє…
Лиш боюся: пришлеш телеграму –
Почуттiв на листа
не стане.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.