* * *
Троянда рвалася з стебла,
Рожевим вiдчаєм налита.
Є небо, там шугає вiтер,
А я нiколи не була!
I пелюсток тривожна кров
Скипала, падала, ряснiла,
I листя билося, мов крила:
Туди! Нi зойкiв, нi розмов! –
Ще поки синь не вiдцвiла
Тужливим сонцекличним криком,
Iще не рветься свiтло з вiкон
Шукать мiж зорями тепла…
В звичайнiй клумбi примiськiй
Її невiдзорiла пам’ять.
Сколола власними шипами,
Достигли болем пелюстки…
Та впали, мов уламки скла,
Лелеки сонячного зблиску
Iз неба, що було так близько,
I де троянда не була.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.