Марина БРАЦИЛО

ІКАР

І.
Граючи в дартс,
поцілюєш птахами в сонце.
Пахне паленим пір’ям.
Проте, в “десятку”
Ще не ввіткнулася жодна.
В твоїй долоньці
Стріпує крильцями
чорна сполохана латка,—
Тиснеш і тішишся.
Погляд склянить погорда,
Бо тобі очевидна твоя безкарність.
Залишки пір’я
збираєш в латану торбу.
Сонце притягує. Сліпнеш.
Це фатум, Ікаре.
Сонцетяжіння в тобі
тужливо кигиче
Криком вмираючих птахів —
тепло і млосно.
Є щось пророче
в твоїй нелюбові до свічки,
Що оплила на світанку риданнями воску.

ІІ.
Білоденне минання чужих каравел
чорнопінних полів прориває байдужість,
і випростує пружно
золотаве вітрило світання нове.
Ружі
зацвітають під крилами дивних вертань
З чужинецького вирію
в пісню свою.
То якою ж я мірою
зміряю грань,
над якою, мов Сіріус,
біло стою —
чую: — Стань!
Чи не буде тобі забагато дощу? —
ти ж просив лише кухоль брудної води…
Ну, куди?
Я тебе все одно не пущу.
Перейди
мою пісню, мов поле: не сходи, а пар —
є надія, що може, на торік засіють…
А у тебе вагань — мов зірок у Стожар.
Я вже зорями марю. Пробач: ностальгія .
Я — Ікар:
його тіло угноїло землю, де я
проростаю, мов спогад про близькість до мрії.
От і є: ностальгія.
Тут же поруч кургани самотні стоять
і сивіють.
От і все. Моя мова дзвінка і проста,
наче крик джерела, що народжує воду.
Де та врода?
Тільки й є, що співучі вуста
і свобода.

***