* * *
Морок вростає
у сиві вулиці міста
Теплим корінням
покручених старістю рук.
З вогкого бруду
у небо зривається листя —
Мертве давно.
Але прагне продовжити гру.
Ні. Це не дощ.
Це ридає сіре каміння —
Важко. Без сліз.
Агонічне тремтіння гілок…
Це не весна.
Це осінь зі знаком “мінус”.
Мабуть, не холод — уже.
Та ще менше — тепло.
Морок повзе. В непорушному
погляді — сутінь.
Зелень і холод.
Так дивляться змії й коти.
Щулиться місто.
Воно полохливе, по суті.
Сонце вже близько.
Та місто боїться рости.
Сонце, з’явися!
Цей жах вже розчавлює камінь.
Місто помре від асфіксії —
може, за мить.
Разом із вікнами.
З птахами, дітьми й жінками!..
Сонце — за хмарами.
Сонце байдужо мовчить.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.