* * *
Холодна кава. Світанок.
Нерівна в’язанка літер.
Ти тут не хочеш жити,
Правда, коханий?..
у божевільному танці
літери розлітаються;
думка була проста:
тут мали б бути вуста,
тут — сильні великі долоні,
тут — очі, зелені і сонні,
тут — непокірне волосся…
Блукаю боса
рядками і сторінками,—
розгублена, неприкаяна,—
в’юся хмелем навколо слова.
Граю в лова.
Поцілююпросто в небо…
Так я полюю на тебе.
Небо — хитається.
Сни розлітаються.
Я залишаюсь сама.
Може, мене вже нема,
як нема
про тебе жодної літери:
тут був травневий вітер,—
подих — тривога — шок…
Був — і пішов.
(Я звикла вже, далебі)
По собі
залишив обірвані квіти,
наче померклу надію.
Ти тут не хочеш жити…
Що я вдію?—
я, слабка, німа, невідома —
я не маю для тебе іншого дома,
тільки рядків похололий вогонь,
запалений від безсоння мого.
Мить — і зупинить вітер
мову його німу:
стигне агонія літер.
Може, тому
ти тут не хочеш жити?
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.