ВТЕЧА
Ти плутав гординю і гордість:
вчився бути самотнім —
така собі нота
поза акордом.
Тобі подобався Рільке,
хрускіт поламаних стебел,
незвично розставлені речі…
Ти тільки
не міг усвідомити небо
як порожнечу.
Ти закинув ключі всі,
і тікав по вуличях млистих
необерненим Лотом.
Проте, була й та,
що озиралась на місто,—
адже ти тільки вчився
бути самотнім.
І все-таки, розум
опирався її красі:
за пару годин,
коли висохнуть сльози,
залишиться сіль —
і ти нарешті будеш один.
Так ти тікав,—
топтав подошвами смуток
разом з дорожнім пилом.
Терпла рука.
Ти вперто учився бути
самотнім. І ледь здригався всім тілом.
Втішав себе тим,
що просто хочеш загинути
не так, як усі —
інакше. І трішки пізніше.
Чомусь почувався кинутим.
Дратувала тиша.
Стежка здавалась довгою.
Трави кололися.
Зібравши останні сили,
Ти вперто тікав від здогаду,
що подумки молишся,
аби тебе зупинили.
Оглухлий від тиші,
Ладний злитись з юрбою,
ти розумів: та, що йшла за тобою,
нарешті тебе залишила.
І вже скам’янівши сіллю,
ладна розтануть на місці,
аби тільки не бачити,
як ти надривно виєш на місяць,
де білим по білому значиться:
“Тільки для божевільних”.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.