Марина БРАЦИЛО

ПОЛОВЕЦЬКІ ГЕРЦІ

І.
Дія вина і кохання
має відтінок втрати.
Місяць обличчам хана
кривиться над багаттям.
У екстремальних умовах
воїни несудимі.
Стелеться запах крові
теплим червоним димом.
Десь на далекій башті
стогнуть згвалтовані дзвони.
Сутінки дихають важко,
мов напівзагнані коні.

ІІ.
Попри поранення, кров і хиби
ти засинаєш на сіні.
Ти без кольчуги майже подібний
до чоловіка і сина.
Вечір вином витікає загуслим,
довшають місячні тіні —
І на вустах розпускається усміх
теплим ім’ям дитини.

ІІІ.
Мамочко! Мамо! Мені болить!
Бачиш — кров на долонях!..
Але вуста — тінню стріли,
тільки червоні:
— Сльози не для таких, як ми.
Падай на вістря болю.
Поміж приходом і смертю — мить,
мить неосяжна, мов поле.
Слухай. Не плач. Це мечі дзвенять.
Пахне майбутнім боєм.
Батько уже засідлав коня.
Чуєш? Це за тобою.
Гірко і болісно пахне трава
нашим близьким прощанням.
Витри дологі. Іди. Прощавай.
Дай, обійму. В-ос-та-н-нє!..

IV.
Тільки вуста — все ще стрілаю
Решта — стерня в зажинки.
Та, що оплакала і провела —
жовті руїни жінки —
тулиться пристрасно до землі:
-Приймеш? Чи ні? А може?..
Шкіра пригадує дотики сліз —
і пригадати не може.

V.
Знову: цілунок — вуста — стріла —
Руки — з плечей — відкинув:
— Ти вже зробила все, що могла —
коли народила сина.

IV.
Любощі й вина із присмаком втрати
кіньми крізь ніч пролетять.
Будем кохатися і гвалтувати
пам’ять — хмільним забуттям.
Ніч розпанахає навпіл заграва,
а через мить у вогні
воїни сплять на потоптаних травах.
Сплять — і кричать у сні.
Мчать, здобувають, гвалтують, платять
кров’ю — за здушений крик.
Місячним сяйвом остання посвята
сходить на них згори.

***

© Марина Брацило. Всі права застережені.