ПОЛИН
I.
Тривожний вир шалених нот.
Розпуки сиві хвилі.
Мій спогад пахне полином,
Зів’ялим і безсилим.
До мене йлуть — та все не ті.
Полин блукає снами.
Його прозора сива тінь
Хрестом лягла між нами.
Тенета днів плетуть дощі.
Громи шугають в небі…
Та ще — полин. Полин гірчить
У спогадах про тебе.
II.
День в зіницях стоїть.
Та з душі пророста
Ніч густа.
І цілунком твоїм
Обпікає вуста
Гіркота.
III.
Це не трута. Цей трунок — настій полину.
Це не мальви — бджолині келихи.
Відпускаю з душі стоголосу луну.
Дні збираю, мов яблука, в пелену.
Пустотливі вітри не торкають душі,
Теплі ночі синіють ожиново.
Тут так просто і тихо.
Тут ходять дощі
Невідомими людям стежинами.
Це б лишитися тут — на туках ковили
Під склепінням ночі високої!..
Але пахне розтертий у пальцях полин
Сумовитим бентежним неспокоєм.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.