* * *
Бідолашний мій хлопчику! Ти вже відчув поразку.
Темні губи стривожено кидають докір землі.
Ти даремно повірив в зрадливу купальську казку.
Ти даремно пішов в зачарований зміями ліс.
Павутиння стежок тебе стримує липко і міцно.
Трави спрагло спивають хитання твоєї ходи.
Між вогнем і тобою лежить неіснуюча відстань.
Може, це ще й не папороть: бачиш, як стелеться дим?
В такт хитанню гілок безпорадно здригаються вії.
В похололі долоні ляга зневіра жаска:
На відьмацькім вогні догорає остання надія
Самому відшукати примарний купальський скарб.
Мерехтить на вустах вогнистий небачений трунок,
Чорна папороть квітне на цілий померклий світ.
Ти побачив її, передчувши мій поцілунок.
Я вкусила тебе — і, звиваючись, зникла в траві.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.