* * *
Якою ж ви були, моя бабуню?
Ви смієтеся — дзвоників нема.
Лише злітає втомлене відлуння:
У вас є сад. У саду є зима.
Стискають білий біль долоні клена.
У першій кризі — дзеркалі снігів —
Я бачу Вас подібною до мене
І сповненою темної жаги.
Я бачу: Ваші сни в полоні ночі.
Я чую: сміх злітає і зника…
Але чому такі печальні очі —
Уважні й сірі — в того двійника?
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.