Марина БРАЦИЛО

ЧАРИ ХОРТИЧАНКИ

Головний талант художника (будь-якого — письменника, живописця. композитора) — це відчуття поезії, віра в казку, вміння бачити зорі в калюжах.
Звичайно, наш час вельми жорстокий, пронизаний метастазами прагматизму. Чи місце тут для літературних сенсацій?
Тим часом у браму поезії стукає тендітним пальчиком юна-преюна хортичанка Марина Брацило — і та брама відчиняється.
Після поетичних збірок “Хортицькі дзвони”, “Благовіст”, “Мелодія вічних прощань” “Сонцетяжіння” — четверта книга в творчому доробку студенки філологічного факультету ЗДУ , одного з наймолодших членів Спілки письменників України.
Коли народилася молода поетеса, коли сформувалася, змужніла? Іноді здається, що вона прийшла в цей світ вже зрілою поеткою. Прийшла, щоб сказати і закликати: “Рабе зухвалий! Не бійся емоцій!” І, здається. Її почули. Чим не сенсація?
В новій книжці поетеси є любов, що зціляє душу читача, формує його дух, змиває з його очей полуду буденності:

“Якою ж Ви були, моя бабуню?..”
“Я так заборгувала вам, степи!..”
“Мій єдиний! Я уже прийшла!..”

Є тонка, щира, оголена душа, яка хоче “висіятися” добром. І є поезія. Взагалі ж поетеса дуже різна, часом зовсім не схожа на себе. Вона то по-дитячому наївна (“Запряжу паперові сани”), то по-дорослому мудра (“Щедрість повернеться колосом”), вона то традиційна, а то модерна, то “полинова”, а то урбаністична,то гордо-незалежна, а то трепетно-інтимна. Відчувається, що її вчителі — великі поетеси від Лесі до Ліни, її колиску гойдали хортицькі вітри, її слово живе і наснажується в “зеленому дзвінкому пантеоні” над Дніпром.
Хай же щастить тобі, Мариночко!

Петро Ребро, голова Запорізької обласної
Організації Спілки письменників України.