Марина БРАЦИЛО

* * *

У зеленім буянні
досхочу накупаюся,
Поцілую я літо
у смагляве плече.
Попрощаюсь квапливо
з птахозлетовим хаосом…
Тільки жаль за осонням
мене пропече.
Слід залишиться: марно
його снігом залатую.
Коли ультрамаринова
ніч процвіте,
Розчаруюсь метеликом
над настільною лампою:
Дуже схоже на сонце.
Та якось… не те.
Мліє чорне бояння,
у серці затаєне —
Це ж на всеньку весну
снігом випаде крик:
— Як це добре, що всі ви
колись повертаєтесь.
Тільки сонце не те,
не таке, як торік!
…Мов пелюстка гвоздики —
жовтаве на чорному.
Там, крізь буряно-хмарний
тривожний розліт,
Бачу: сонце чеканкою
пророста в неповторності —
І пташине вітрило
хитає зеніт.

***

© Марина Брацило. Всі права застережені.