РОЗРИВ-ТРАВА
Котилося літо до осені,
прощалося сонце із росами,
і хвилями солодко-млосними
низалось намисто днів…
А небо вкривалося хмарами.
і я, засинаючи в мареві,
твоїми цілунками марила
п’янкими, мов подих степів.
Туманами сяйво заносило,
і бубнами дзвінкоголосими
котилося літо до осені
так довго — не день і не два…
А сонце вже листям скапало,
і з нами нічого не трапилось,
лиш там, де буяла папороть,
сміється розрив-трава.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.